Бартош Ціхоцкі про останні дні лютого 2022: коли до Києва приїжджав Анджей Дуда, розставалися з відчуттям, що невідомо, чи знов побачимось
.jpg)
До небезпеки руху росіян в бік Києва готувався за пів року до активізації окупантів:
Для мене історія розпочалася наприкінці жовтня – на початку листопада 2021 року. Бо я дуже всерйоз сприйняв американські та британські повідомлення, що будемо мати справу з російською масштабною агресією. Точилися дискусії, наскільки це вірогідно. Однак я вирішив, що треба прийняти чорний сценарій. Тоді ми почали впорядковувати свої архіви, запаси води та палива, продуктів, перевіряти генератори. Хотіли бути готовими до обставин, коли треба буде швидко залишити територію, щоб не було потреби вивозити багато речей.
На 11.00 - візит Анджея Дуди до України напередодні вторгнення РФ в лютому 2022Встиг вивезти родини дипломатів та своїх рідних:
На щастя, тоді ще було авіасполучення. І тепер розумію, наскільки правильним було рішення. Бо не уявляю, як би було, коли б 24 лютого застало нас в Києві з родинами. Коли до Києва приїжджав Анджей Дуда, розставалися з відчуттям, що невідомо, коли знову побачимось. Але той (як і наступні) візит президента підносив нас на дусі, давав мотивації. А 23 лютого ввечері уже в пустому посольстві отримав новину з Варшави, яка поставила крапку над “і”. А потім була промова Путіна, що оголосив війну.
Перші вибухи під Києвом побачив з вікна своєї спальні:
Я пішов додому, ліг спокійно спати. В піжамі. Що потім вже не виходило. А зі сну усіх нас тут в Києві вирвав вибух російської ракети, яка вдарила в Борисполі у військові склади. Бачив відбиття того вибуху зі своєї спальні – бо вікна виходять на той бік. Мав враження, що бачив подібне в кіно, і це нагадувало, що ми всі в фільмі. Але важко собі уявити, що в центрі Європи може статись щось подібне.
Запас харчів швидко скінчився, а купити нові було ніде:
В Києві були пусті вулиці, зачинені магазини, запаси їжі швидко згасали, літаки не літали, дороги в бік Польщі заблоковані. Якщо їхати дипломатам, навіть думки не було поодинці – мала бути колонна машин, а ще – турбота про польських громадян в Києві, як журналістів, випадкових осіб, які до нас звернулися, громадяни ЄС, дипломати інших країн. Колони росли, їх було кілька. Завдяки допомозі наших українських приятелів, які вдень і вночі були на зв’язку, хоч мали багато своїх справ, вдалося мені евакуювати співробітників.
Ночував на підлозі у підвалі посольства та годував котика, що живе в дворі установи:
Не хотіли, щоб зайві люди прийшли до посольства. Коли чули про артилерійські бої на Святошино, праця відволікала, не було страху. Потім важче було в дні, коли нічого було робити, і з’явилось багато часу, щоб думати. Але приходили українці польського походження, діячі польських організацій. Один хлопець з простреленою ногою до нас дістався, якому довелось допомагати.
Дочекався новин про звільнення Київщини, живе в місті, в яке летять ракети та дрони, захоплюється киянами, які залишилися вдома, щоб будувати економіку краю, та мріє зустріти перемогу в українській столиці:
