Депутат Верховної ради України розповів у ефірі ЭхоКиева про своє бачення ситуації, пов’язаної з глухою співпрацею з МВФ, мовне питання, «закон Савченко» та напередодні дня журналіста нагадав про свободу слова та професіоналізм медійників, без яких неможливий розвиток демократичного суспільства.
Про перемовини влади України з МВФ і міжнародну діяльність
На жаль, до влади прийшла команда, яка не зовсім розуміє, що таке держава, не зовсім розуміє, як це працює. Вони не мають досвіду таких складних переговорів, більшість людей, які прийшли до влади, взагалі не мають досвіду ведення переговорів. Але це запитання до українських громадян, які проголосували за таку владу. Я ніколи не розумів, чому, коли треба, припустимо, зробити операцію апендициту, викликають фахового лікаря, а не журналіста, не нове обличчя, не активіста, а старенького лікаря, який робить по 100-150 таких операцій на місяць. Але чомусь вважають, що коли треба керувати державою, нове обличчя може керувати. Мені це все нагадує забороненого в Україні класика про те, що «и кухарка сможет управлять государством». Ця ідеологія, на жаль, у нас залишається. Якщо порівняти риторику сьогоднішньої влади з риторикою першого більшовицького уряду 1917 року – вона абсолютно однакова. Там матроси керували національним банком, а прапорщик Криленко був верховним головнокомандувачем. Тоді вважали, що керувати державою може будь-хто, і зараз все відбувається з точністю 1 в 1. Єдине, що ще не збираються і не співають пісні.
Про статус української мови і освіту
Якщо на території країни проживають національні меншини, то мова цих меншин мусить вивчатися у школі. Але викладання має відбуватися державною мовою. Що говорить Конституція України про статус української мови: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території». Однак щодо інших мов: «В Україні гарантується вільний розвиток…» Вільний розвиток – це не означає, що держава має на державному рівні забезпечувати навчання російською мовою. Мови не рівні за статусом, бо українська є державною, а інші мови державними не є. І державі слід забезпечити функціонування української мови як державної, враховуючи освіту. Школа, яка дає сертифікат загальної освіти має відповідати державним стандартним.
Про права людини та важливість ухвалення Закону України «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання» та чому «закон Савченко» був актуальним незалежно від особистої історії самої Савченко.
Що таке «закон Савченко»? – Він говорить, що день перебування у СІЗО зараховується за 2 дні перебування у тюрмі. Він не звільняє нікого від відповідальності. Друге – і це позиція Європейської комісії з протидії тортурам – умови перебування в українських СІЗО у десятки разів більше, ніж умови перебування у тюрмах. Якщо у нас у камері СІЗО перебуває до 30-ти людей, а камера розрахована на 4-ох, а у тюрмах більш-менш кращі умови відбування покарання, то так не може бути, що без вироку суду (бо у слідчих ізоляторах люди перебувають як правило до вироку суду) людина проводить у незрозумілих умовах тривалий період часу, а потім це не враховується у подальшому. Але проблема полягає не у тому, що люди вийшли раніше, а у тому, що правоохоронна система не може займатися превенцією.
Перше – пенітенціарна система не може перевиховувати, і скільки б людина насправді відсиділа – 5 чи 10 років – зазвичай вона не виходить зі зміненими поглядами… Друге – людина перебуває у слідчому ізоляторі до рішення суду. І якщо ти сидиш пів року, а по тобі іде слідство – це неправильно. А у нас є випадки, коли слідство триває 10 років.
У Європі, якщо довго триває слідство, це поодинокі випадки, коли людина весь цей період перебуває за гратами внаслідок обрання запобіжного заходу...
У нас на етапі слідства перебування за гратами нормальна історія. Як працює правоохоронна система? – внесли відомості до ЄРДР, минуло два місяці – тобі зразу, бах: «міра запобіжного заходу у вигляді взяття під варту». І суспільство аплодує цьому. Бо суспільству це втюхують як нібито боротьбу зі злочинністю. – Це до боротьби зі злочинністю не має ніякого відношення. Суспільству втюхують якісь провокативні речі. І людина далі сидить в СІЗО до суду. А потім ця справа десь розчиняється, тому що тут не змогли зібрати доказів, тут не знають, як це зробити, потім виявляється, що взагалі це були надумані обвинувачення, через рік людина виходить на свободу. Без вибачень, без нічого.
Про запит на нових політиків і медіа
Коли хтось мені говорить, що давайте нових політиків, я завжди говорю: «Я хочу нових журналістів, які дотримуються журналістських стандартів, які завжди дають другу точку зору, а якщо пишуть про тебе, то принаймні тобі подзвонять і перепитають тебе». Серед журналістів є досить велика кількість порядних, фахових і чесних людей. Але при цьому є велика кількість людей, які абсолютно точно, як мінімум зловживають цими стандартами і цього не роблять.
Але питання більш широке. Воно полягає у тому, що у суспільстві збиті деякі речі – повністю збиті моральні засади. Тому що ти можеш сидіти з людиною, спілкуватися, а тобі будуть доводити, що, припустимо, вбивання тварин – це нормально. Друге – збита історія з професіоналізмом. Слава Богу у нас ще залишилися частково професійні лікарі, слава Богу, частково залишилися професійні вчителі, але в усьому іншому немає професіоналів. Така сама історія у політиці, така сама історія у юриспруденції, якою я займався до приходу в політику, і така сама історія у журналістиці.
Люди чомусь вважають, що кожен може робити будь-що...
Колись давно я шукав няню для своєї дитини, і зустрічався з великою кількістю претендентів. І чомусь кожна жінка вважає, що вона може доглядати маленьку дитину, тому що вона виростила свою. Але це неправильна історія. – Це така сама професійна робота, яка потребує навчань, знань тощо. Хоча кожна жінка від природи наділена певними здібностями у цьому напрямку. Така сама історія у журналістиці. Це не просто збирати букви в речення і створювати якісь статті, новини тощо. Яскравий приклад непрофесіоналізму – це поява таких професій, як блогер. При всій повазі до цих людей – я шаную їхню роботу, але я не зовсім розумію, що таке блогер…
Так само, я не зовсім розумію, хто такий активіст. Бо на моє переконання активіст – це людина, яка вдень, припустимо, працює юристом, а ввечері у вільний час оскільки у нього активна громадянська позиція, додатково чимось займається. Це активіст я так розумію. А не людина, яка весь день займається активізмом за незрозумілі якісь речі…
Збиті моральні засади та відсутність професіоналізму призводить до відсутності журналістики як такої. Третя проблема – суспільство хоче простих рішень. І не готове займатися аналізом. І у нас практично немає аналітичної журналістики. Тобто немає глибоких аналітичних статей, текстів, які б реально на професійному рівні щось пояснювали. Суспільство живе заголовками, навіть не читає новини.
Про власний прихід до Верховної Ради України депутата 4-ох скликань
Я прийшов з «Батьківщиною» до парламенту у 2008 році. У мене взагалі не було шансів, я абсолютно випадково зайшов, хоч знаходився на 170-му місці. За наслідками дочасних виборів 2007 року всі розуміли, що ми тоді заводимо 100 людей – шансів нуль. Вибори пройшли в такий спосіб, що ми отримали 154 мандати. І тоді була створена ця коаліція в один чи два голоси. І тоді Юлію Володимирівну обрали прем’єр-міністром.
Це був перший і єдиний випадок, коли голосував кожен депутат – вставав і говорив, чи він за чи проти...
Список посунувся і я зайшов в парламент в червні 2008 року. (Після того Сергій Власенко тричі ставав депутатом Верховної Ради та сьогодні є заступником голови партії, який відповідає за юридичний напрямок).
Буде цікаво почитати: Сергій Власенко. Я не хочу в прем'єри, бо я юрист